поета оплакана дійсність його часу. Щоб не дати їй опанувати ума, щоб
стрівожене серце відвернути від прикрої картини сучасности, він ще спільніше
хапається за золотої нитки спомину:
А згадаймо! може серце
Хоч трошки спочине.
Тими словами кінчиться перша частина поеми. Ті слова поета запо-
відають, що в другій частині він стрібує згадати щось таке, при чім серце
хоч трошки спочило-б. Бо два рази вже забігав згадкою у минуле і за
кождим разом опинився під гнєтом трівожної сучасности — тим тривожнішої,
що безвиглядної. Досі не спочило серце. Кождоразова згадка давного пано-
вання будила тільки свідомість нового бідування. А нема більшого терпіння, як
згадувати добу щастя в горі, каже Данте; тому й не сподіватися серцю,
що болить горем теперішности, спочинку при згадуванню минулого добра
і панування. Згадка, при якій може серце хоч трошки спочине", мусить бути
згадкою іншого роду, згадкою іншого змісту. Тим самим уже й вияснюєть
ся квестія творчої інтенції поета, якою не могло бути зображення хоч би
і найсвітлішого подвигу минувшости, що лише наново зранило би
серце, замість дати йому спочинок. А тому, що творча інтенція поета вичи-
тується з першої частина поеми, ця частина має значення вступу, заспіву.
Коли в першій частині поеми, у вступі, поет, хочачи виразити свою
творчу інтенцію, говорив і словами викликував у душі читача образи минув-
шости і сучасности з відповідними настроями, в другій частині, у властивій
поемі, він малює образи один за другим і велить тим образам говорити
до читача, будити в нього мисли.
Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце криє;
Синє море звірюкою
То стогне, то виє,
Дніпра гирло затопило.
То перший образ. Та хмара, ще встаючи з-за Лиману, закривала со-
бою небо й сонце, те море, що починає ворушитись, як дратована звірюка,
те Дніпрове гирло, що в ньому нараз вода піднялася - все те образ хвилі
перед бурею на морі. Коли-б маляр схотів їх образити, в поета знайшов би
готовий спосіб. І як у дійсності хвиля перед бурею на морі, так і з поето-
вого малюнку вона говорить, промовляє до всякого дуже а дуже виразно:
хто тепер зважиться залишитись без даху над головою або переступити поріг
своєї домівки? Хто такий сміливець, щоб тепер пуститися на море?
"А нуте, хлоп'ята,
На байдаки! Море грає,
Ходім погуляти!"
Зовсім несподівана зазива! Хто її кинув? А хто ж би, як не той,
що мав право такі зазиви кидати? І як він тим одним зазивом відразу пред-
ставляє себе! Зі всіх можливих боків! Хто без всяких вступних пояснень
і мотивувань дає лише голий розповідь, той з певністю певний слухняного пос-
луху для своїх розказів, певний свого могутнього авторитету. Хто людей,
що їх собі підпорядкував, називає словом "хлоп'ята," той певний того інтимного